|
>>>
ТРЕНЕР
Михайло Проскурня:
"Зараз у боксі працює
багато людей,
які не мають ніякого
вІдношення до спорту"
 Михайло
Проскурня - людина, яка все своє життя віддала й продовжує віддавати
боксу. Такі люди, як Михайло Мусійович, без перебільшення, є гордістю
тренерського цеху не лише Полтавської області, а й всієї України. Маючи
за плечима відмінну спортивну кар'єру, Михайло Проскурня свій досвід
передає своїм підопічним. Найбільшим тренерським успіхом для Михайла
Мусійовича можна вважати його співпрацю з Анжелою Торською, яка є
гордістю полтавського боксу. Та спілкуючись з цією людиною, з'являється
глибока впевненість у тому, що цей наставник ще не один раз змусить
пишатися наших краян власними спортсменами, бо, незважаючи на всі
проблеми, пов'язані і з відсутністю достатньої кількості спортивного
інвентарю, і з недостатньою підтримкою місцевої влади, Михайло Проскурня
продовжує професійно і з повною самовіддачею відноситися до своєї
тренерської справи. Тому, мабуть, що чудово розуміє: він несе
відповідальність не лише перед власною совістю, а й перед тими дітьми та
вже дорослими спортсменами, які тренуються у нього й намагаються брати
приклад з цієї дуже позитивної в житті, та приємної в спілкуванні
людини.
"ПЕРЕМАГАВ АМФІМОВА ТА СЛІВУ"
- Михайле Мусійовичу, розкажіть, будь-ласка,
про те, як ви починали свою кар'єру боксера.
- Розпочинав я зі спортивного товариства
"Локомотив". Прийшов сюди у 1965 році і ось до сьогоднішнього дня працюю
тут, а це вже практично 43 роки. 12 років я сам виступав у рингу і на
союзних, і на міжнародних, і на республіканських змаганнях. Маю великий
досвід виступів на ринзі, в першу чергу, ну і тренерський також. Я
майстер спорту, вигравав різноманітні турніри. Хоча тоді було дуже важко
потрапити на міжнародний ринг. Чому? Та просто тому, що в спорті загалом,
і у боксі зокрема, не завжди чесне ставлення до спортсменів. Для того,
щоб потрапити на всесоюзні змагання, потрібно було мати великі зв'язки.
Ось у цьому відношенні мені дуже допомогла армія. Служив я у Польщі, був
учасником бойових дій в Чехословаччині. А потім служив у спортроті,
вигравав змагання, що проводилися у дивізії. Там мене побачили і
залишили у спортроті. Тренувався я тоді у Андрія Васильовича Абрамова,
відомого супертяжа Радянського Союзу. Там я набув великого досвіду. Ну а
тільки прийшовши з армії, у 1970 році я виграв турнір майстрів
Радянського Союзу, який проходив у Рівному. Це був мій перший великий
успіх, хоча я прийшов уже із певним досвідом. У Польщі я вигравав у
відомого чемпіона у важкій вазі Йозефа Сліви. Це на той час було дуже
велике досягнення. Потім я виграв турнір Збройних Сил, фінал якого я
відбоксував в Уфі, а вже звідти їхав додому. Приїхавши, я й розпочав тут
свою спортивну діяльність. Вигравав Україну, це була першість залізних
доріг, потім вигравав першість Радянського Союзу серед залізничників.
Звісно, що мене переслідували травми. Так, мені не
вдалося виграти Спартакіаду, бо я зламав руку. Вигравав я у чемпіона
Союзу Миколи Амфімова у матчевій зустрічі, це було також дуже великим
досягненням. Але потрапити на чемпіонат Радянського Союзу не дали, хоча
Кубок Союзу, який проходив у Запоріжжі у 1975 році, відбоксував успішно.
Достатньо насиченою у мене була спортивна біографія.
- Можете порівняти рівень боксу тоді і зараз.
- Тоді рівень був набагато вищим. У той час нам
розповідали, що на професійному ринзі набагато важче, набагато складніше,
там і травм більше, але зараз… Ви зрозумійте, коли я виграв турнір
майстрів, я переміг 5 кандидатів у майстри та майстрів спорту і це,
повірте, набагато важче, аніж провести один професіональний бій. Адже
провести 12 раундів з одним суперником, готуючись під нього і знаючи
його слабкі та сильні сторони, - це одне діло, і зовсім інше, коли ти
виходиш проти незнайомого майстра спорту, і перемагаєш його у трьох
раундах, причому перемога повинна бути переконливою, бо провести 5
поєдинків, і всі виграти за рахунок своїх фізичних даних це, повірте,
дуже складно.
"БОКСУ У НАС НЕМАЄ"
- А рівень забезпеченості інвентарем тоді і
сьогодні?
- Зараз ситуація у цьому плані набагато краща.
- Чому ж тоді при такій ситуації сьогодні
рівень боксу набагато нижчий, ніж тоді?
- Вся проблема полягає у тому, що зараз із боксу
йдуть старі кадри. Це ті люди, які кували боксерські перемоги, чудово
розуміються у всіх тонкощах цього виду спорту. Зараз бокс дуже
примітивний. Його можна порівняти з фехтуванням на кулаках, не має вже
тієї тактико-технічної майстерності, яка була у той час. Ще дуже важлива
деталь: у зниженні рівня боксу полягає у тому, що зараз в цьому виді
працює багато людей, які абсолютно не мають ніякого відношення до
спорту. Як на роботі, яка потребує педагогічної освіти, може працювати,
скажімо, економіст чи зоолог, людина яка ніколи не мала спортивної
практики? Це дійсно дуже важливий фактор, який не можна ігнорувати.
- Саме тому полтавські боксери не потрапляють
на Олімпійські ігри?
- Тут ще справа й у тому, що у нас акцентують всю
увагу на юнацькому боксі. Ось, правда, Денис Пояцика засвітився, але це
дуже мало для нашої області, адже ми маємо такі класні боксерські школи
у Кременчуці, Комсомольську, Полтаві. Так само й Микола Семеняга. "Вистрілили"
і пропали, "вистрілили" і пропали... На юнацький же бокс звертають дуже
велику увагу. Чому? Тому що дуже зручно за ним ховатися. Ось набрав,
наприклад, групу з 14 хлопчиків, і все. А спробуйте набрати групу з 14
дорослих хлопців! З ними працювати дуже важко, треба їх готувати,
тренувати, возити на змагання! Звідси у нас і дуже слабкий рівень
дорослого боксу, адже його, за великим рахунком, просто немає.
30-ГРИВНЕВА ВІДЗНАКА
- А можливо таке, що після перемоги на
чемпіонаті Європи, скажімо, той же Пояцика просто міг втратити мотивацію
для подальших виступів, чи, можливо, у нього з'явилася "зіркова
хвороба"?
- Дійсно, після вдалих виступів можуть бути й
ознаки зірковості, це дуже діє на психіку, на поведінку боксера. Але
біля Пояцики і Семеняги дуже досвідчені тренери, такі як Костянтин
Семеняга та Михайло Мельник, і я впевнений, що вони за цим слідкують.
Хоча, дійсно, "зіркова хвороба" може впливати на підготовку спортсмена
до наступних змагань. Але не забувайте ще й про травми, адже пошкодження
кулаків - це достатньо важкий "біч" для боксера.
- Наскільки бокс підтримується зараз
полтавською владою?
- Мене 2004 року визнали кращим тренером області й
України за результатами виступів Анжели Торської та Анни Жилюк на
чемпіонаті Європи: Аня виграла срібну медаль, Анжела стала чемпіонкою.
Ось саме тоді на міському активі мене нагородили дипломом, це те, що
було видно усім, а конверт дали аж з 30 гривнями. Ось так влада й
ставиться до спортсменів. Анжела Торська тому й виїхала до Америки, бо
не мала абсолютно ніякої підтримки з боку нашого керівництва.
- У Полтаві Анжела Торська достатньо відома
особистість, але, не зважаючи на це, мало хто знає, як починала Анжела
свою боксерську кар'єру. Розкажіть про це більш детально.
- У неї з самого початку базова підготовка була
дуже хорошою. Вона пройшла школу пауерліфтингу, яка була розрахована на
результат, і тренер її там не шкодував. А це і травми викликає, та із
здоров'ям у неї було не все гаразд. Вона прийшла до мене з вагою у 112
кілограмів при зрості 170 см. Тренуваннями ми досягли того, що Анжела
скинула 30 кг ваги, які потрібні були їй для пауерліфтингу. У неї
залишилася потрібна для боксу маса, і все, що треба було їй дати, то це
хорошу школу, техніку боксу. І вона з ходу забоксувала дуже добре.
Взагалі, Анжела - це унікальна дівчина, і шкода, що вона виїхала в
Америку.
"АЛІ БОЇТЬСЯ ЗУСТРІЧІ З ТОРСЬКОЮ"
- Побутує така думка, що гарний боксер у житті
трішечки хуліган, такий собі агресор.
- Це дійсно так. Коли до України приїхав тренер
Тайсона, в Донецьку його запитали, мовляв, з якими дітьми потрібно
працювати? Він відповів: беріть з вулиці! Ось і Торська виросла на
базарі, у "китайському дворику". Там із раннього дитинства вона вчилася
відстоювати себе, як особистість, й жила таким життям, яке зовсім не
схоже з моральними засадами наших дівчат. І після цього, вже й виходячи
на ринг, Анжела нікого й ніколи не боїться. Вона психологічно готова до
двобою. До того ж, Анжела дуже дисциплінована, завжди виконує вказівки
тренера, на тренуваннях повністю викладалася. Ось чому мені й хотілося б
й надалі з нею працювати. Можливо, якби вона була з інтелігентної сім'ї,
то все було б по-іншому у її боксерській кар'єрі.
- Підтримуєте з нею зв'язок?
- Звісно. Тиждень тому вона телефонувала, а 30
березня у неї був день народження. Так що ми всією групою її привітали.
Ми живемо цим життям, у нас всі її плакати, пам'ять про її досягнення.
Це дуже унікальна дівчина. Вона виросла у поганих умовах, а міська влада
з нею так нечемно повелася. Дівчина, чемпіонка світу, гордість нашого
міста так і не отримала ані квартири, та й взагалі нічого. Тому й
змушена була виїхати.
- Зараз вона не шкодує про цей свій вчинок?
- Мабуть, зараз уже й жалкує. Вона, звісно, не
подає виду, але судячи з усього, все-таки я думаю, вона шкодує. Часто
мені телефонує, завжди передає привіти. І я дуже шкодую, що у мене зараз
немає таких спортсменів, як Торська, навіть серед хлопців.
- Це правда, що дочка легендарного боксера
Мохамеда Алі Лейла всіма силами уникає зустрічі на професійному ринзі з
Анжелою Торською?
- Це, дійсно, чиста правда. Лейла дуже обережна у
виборі своїх суперників. Побачивши, як Анжела на професійному ринзі
нокаутувала болгарку і чешку, Лейла навідріз відмовилася з нею
зустрічатися. А боксерські асоціації не можуть змусити її це зробити, бо
це не передбачено у жіночому боксі. Тут потрібно лише домовлятися,
потрібно платити гроші. Саме тому я й не схотів їхати в Америку, адже
туди потрібно їхати з грошима, щоб домовитися, заплатити, організувати
зустріч. Лейла дорожить своїм ім'ям. Її ім'я - це її гроші, реклама,
виступи. Тому вона й боїться Торської. Тут, можливо, потрібні гарні
промоутери, які б змогли домовитися з представниками дочки Мохамеда Алі.
"КЛИЧКИ — ЕТАЛОН УКРАЇНЦЯ"
- І, змінюючи тему, хотілося б поговорити ось
про що: ви, напевно, бачили бій Кличко - Ібрагімов. Дайте, будь-ласка,
характеристику цьому поєдинку, адже дуже багато уболівальників були
невдоволені діями у ринзі нашого співвітчизника.
- Коли Тайсону дорікнули, що, мовляв, ми заплатили
за квиток на бій шалені гроші, а ви вже у першому раунді нокаутували
свого противника, і ми від цього не отримали ніякого задоволення,
відомий спортсмен заявив, що бокс - це його робота. І, як він її робить
- це його справи. Так само і Кличко, який, до речі, вибачився перед
своїми уболівальниками за те, що не виконав їхніх побажань на цей бій.
Це суперважкий дивізіон, і головне завдання для Володі було - не
пропустити, адже у такій вазі все вирішує один удар, і якби Кличко його
пропустив, усе могло б бути зовсім по-іншому.
- З тренерської точки зору, як можете оцінити
співпрацю Володимира з Емануелем Стюартом - відомим тренером?
- Зміцнів Володя. Змінився його стиль ведення бою.
Це думаючий боксер. У поєдинку проти Ібрагімова Кличко виконав ювелірну
роботу, витративши для перемоги рівно стільки сил, скільки було потрібно.
Це говорить про надзвичайно високу майстерність спортсмена.
- Дійсно, Кличко - кращий у світі важковаговик?
- Я думаю, що це справді так. Та й не тільки я так
вважаю. Він зараз дуже обережно боксує, з розрахунком. У нього 15 років
практичного досвіду, який ніякими тренерами не заміниш. Не всі боксери
доходять до чемпіонського звання, багато їх відсіюється по дорозі,
кулаки суперників ламають їх мрії. На вершині лише кращі.
- Тоні Томпсон - наступний суперник нашого
співвітчизника. Є у нього якісь шанси?
- Я думаю, Володимир впорається. Я дуже вболіваю
за нього, адже це престиж нашої країни. Маю велику втіху від того, що на
боксерському Олімпі зараз наші спортсмени - інтелектуали, красені. Брати
Клички - еталон справжнього українця, адже саме ці риси притаманні
нашому народу.
- Повернення Віталія Кличка на ринг, з його
боку - це правильний крок?
- З точки зору свого спортивного досвіду я б на
його місці, звичайно, теж повернувся б. У Віталія є все для того, щоб
знову зійти на вершину, і мені дуже хочеться, щоб брати Клички довели,
що саме вони, представники України, найкращі у світі! Бо дуже довгий час
вважалося, що найсильнішими можуть стати лише чорношкірі спортсмени.
Вони дійсно фізично більш витривалі, у бою, в першу чергу, покладаються
на свої фізичні дані, тоді як білі боксери повинні працювати
інтелектуально у ринзі, мати відмінну тактико-технічну підготовку. У
братів Кличків у цьому плані все на найвищому рівні.
- Але ж Семюель Пітер - дуже небезпечний
боксер…
- Бокс - такий вид спорту, у якому кожен суперник
по-своєму небезпечний. Візьмемо хоча б того ж Ібрагімова, який не
показав у ринзі нічого, але якби Кличко прозівав його лівий прямий,
могла б статися велика біда для нашого бійця. Це бокс, дуже
непередбачуваний спорт, саме тому він і захоплює багатьох. Тому, звісно,
ніколи не потрібно загадувати наперед.
- Завершуючи цю тему, дайте характеристику ще
одному потенційному супернику Володимира, росіянину Олександру Повєткіну.
- Я думаю, що російські спортсмени не складуть
конкуренцію Кличку. Хоча Олександр - дуже самокритичний боксер, і після
останнього свого поєдинку він відверто заявив, що до Кличка йому ще
далеко. І така самокритика характеризує його з найкращого боку.
"І БУЛО Б У ЗАЛІ КАЗИНО"
- І повертаючись до справ полтавських, скажіть,
чи вистачає зараз вам інвентарю для повноцінної підготовки спортсменів?
- Звісно, що не вистачає. Нам у цьому плані досить
важко. Хоча, дякуючи нашим керівникам, зокрема, Ользі Дяченко і Марині
Маслак, у нас підтримується бокс. Якби не вони, то у нас були б вже
великі проблеми. І діти, з якими я працюю, пішли б не спортом займатися,
а по підвалах та вулицях. Якби не вони, то було б тут уже, у залі,
напевно, якесь казино.
- У майбутнє все-таки дивитесь з оптимізмом?
- Дивимося з оптимізмом, але, чесно кажучи, не
дуже це майбутнє нас радує.
- Ну, є хоча б якісь надії, що наступна
Олімпіада таки побачить представників нашого боксу?
- В тому й проблема, що ми тільки надіємося. Дуже
важко працювати з таким ставленням держави до спорту. Хоча держава - це
ми… Скільки зараз будинків у нашому місті збудували, а скільки
спортзалів? Хоча б десь басейн маленький побудували, хоча б бігову
доріжку! На весь наш район, а це і Дублянщина, і Левада, лише один наш
спортивний комплекс, та і той - під питанням, бо його керівництво
знаходиться у Харкові, а на місцевому рівні нас підтримують лише ті
люди, про яких я вже говорив.
- І все ж таки, вдасться нам побачити
коли-небудь ще одну Анжелу Торську?
- Звісно, що я стараюся працювати зі спортсменами,
щоб ті показували гідні результати. Та й сам і кроси бігаю, і у річці
купаюся. Колись мене запитали, що найважче у вашій роботі? То я відповів,
що найважче - це бути прикладом для дітей, і це дійсно так. До мене
приходить багато діток займатися, у деяких навіть грошей немає, щоб
заплатити за тренування. Але я нікого не виганяю, і ніхто не піде з мого
залу не потренувавшись. Спортсмен може й не вирости в чемпіона, але він
повинен стати фізично та інтелектуально розвиненою людиною, справжнім
громадянином України.
Сергій Дзех, Ярослав Кадук |
