|
>>>
ВЕТЕРАН
ОЛЕГ ФЕДОРКО:
"ХОЧУ СТАТИ РЕКОРДСМЕНОМ СВІТУ"
 У
вересні полтавець Олег Федорко став призером чемпіонату світу з легкої
атлетики серед ветеранів. В італійському місті Чікконе він виборов
срібну медаль у стрибках у висоту серед вікової категорії атлетів від 50
до 55 років. Одразу після повернення Олега Федорка до Полтави з ним
зустрівся кореспондент нашої газети.
- Пане Олеже, стрибки у висоту, певно, ще ваше
юнацьке захоплення?
- Саме так. Почав займатися спортом у Лохвиці,
будучи школярем. На початку 70-х років минулого століття там була хороша
школа стрибунів-висотників, яку очолював тренер Антон Анцибор. Один із
його вихованців, В'ячеслав Тертишний, був багаторазовим чемпіоном
України, учасником Олімпійських ігор. Його особистий рекорд належить до
рівня суперкласу - 2 метри 34 сантиметри. У школі я вже підкорював два
метри. Потім навчався у Полтавському медичному інституті. Часто "перестрибував"
2 метри, ставав чемпіоном області. А після 1977 року уже рідко стрибав,
однак завжди підтримував спортивну форму. Зараз я - приватний
підприємець.
- А як ви спромоглися відродити свою стрибкову
спеціалізацію?
- Завдяки сучасному інформаційному простору. В
Інтернеті довідався про численні змагання ветеранів як в Україні, так і
в усьому світі. Вирішив взяти участь і почав готуватися.
Виявилося, що в Полтаві навіть на центральному
стадіоні, відсутня стаціонарна яма для стрибків у висоту. А колись
сектори для стрибків у висоту були на кожному спортивному майданчику
кожного полтавського інституту. Іншими словами, стрибати у висоту в
Полтаві ніде. На цьогорічному чемпіонаті України в Києві здобув перемогу
серед своїх ровесників-ветеранів.
- Ця перемога вивела вас на чемпіонат світу?
- У будь-якому виді легкоатлетичної програми
перемога у національному чемпіонаті ще не є гарантією виходу на
міжнародну арену. Тут важливо, який результат показав переможець. За
рейтингом мій результат у Києві (180 см) відповідав 5 кращим показникам
стрибунів-ветеранів у світі серед представників мого віку. Це й сприяло
тому, що мене включили до складу ветеранської збірної України.
- Але ж ви їхали до Італії за свої гроші!
- А що поробиш, і я, й інші легкоатлети їздили на
чемпіонат світу або за свої, або за спонсорські кошти. Таке ставлення в
Україні до ветеранів спорту. Але це - не головна перешкода. До Італії
мусили їхати 60 ветеранів з України. Та, на жаль, італійське посольство
відкрило візи лише для 16 спортсменів. До числа "невиїзних" чомусь
потрапили навіть олімпійські чемпіони та колишні чемпіони Європи. За нас
ніхто не попіклувався навіть на дипломатичному рівні. Деякі чиновники
від спорту (теж, до речі, ветерани, які понаїдали собі великі барила на
державних харчах) взагалі прямо нам в очі казали: "А хто ви такі? Ви що,
справді вважаєте себе спортсменами? Та ви просто шукачі пригод. Яка від
вас користь для українського спорту?". Така державно-чиновницька "турбота"
не тільки ображає, а й завдає шкоди нашій країні. Уже в Італії декількох
українських ветеранів дискваліфікували за те, що вони були одягнуті не в
форму збірної України. Бо нас ніхто й не збирався одягати у Києві.
- Чи могли б ви в Італії стати чемпіоном?
- Напевно, міг, якби й там ми не були
"самоходами". У нас не було ані тренера, ані менеджера. Кожен, як то
кажуть, сам по собі. У день змагань я почав розминку о 17.00, а старт у
стрибках ще раніше було перенесено на 19.30. Ніхто про це нас не
попереджав. Отож, і вийшло, що всі початкові висоти долав з першої
спроби, як і американець Джеймс Берріно. А програв йому вже у
додатковому перестрибуванні на висоті 1 метр 81 сантиметр.
Взагалі, чемпіонат світу серед ветеранів -
незабутнє явище. Там навіть 90-річні дідусі та бабусі демонструвати таку
жагу до перемоги, що їх можна було сплутати з 30-річними красенями і
красунями.
- Пане Олеже, які маєте плани на майбутнє?
- Мої плани на майбутнє - грандіозні. Якщо й через
2 роки я зможу здолати планку на висоті 180 см, то стану рекордсменом
світу серед ветеранів, старших за 55 років. У мене з'явилася прекрасна
життєва мета. Таких амбіцій у мене не було навіть у молодості. Буду
тренуватися, поступово збільшуючи навантаження.
Узимку їздитиму в Суми - там чи не найкращий в
Україні легкоатлетичний манеж. Улітку тренуватимусь в Ялті. "Технологія"
проста - прийшов на стадіон, домовився, заплатив свої гроші і розпочав
тренування. Щоб за свої гроші потім прославляти Україну.
Готуватися є до чого. В усьому світі ветерани
спорту не нудьгують. Для них існує багато змагань - практично щотижня у
різних країнах, на різних континентах. Про старість ніколи й подумати!
На жаль, в Італії я трохи травмувався, як кажуть висотники, забив п'яту.
Тож, не зможу виступити на Кубку України з легкої атлетики серед
ветеранів 15 жовтня. Та вже зараз починаю створювати стратегію власної
програми підготовки. Вона націлена на те, щоб пік моєї спортивної форми
припав на вересень 2009 року, коли в Австралії відбуватимуться
Олімпійські ігри сеньйорів, а по нашому - ветеранська Олімпіада.
Найбільше хочеться вірити в те, що найближчим
часом розпочне свою продуктивну роботу Асоціація ветеранів легкої
атлетики України. Вона вже пройшла етап реєстрації в столиці і тепер
повинна дійти до кожного регіону. Знаю, що на Полтавщині багато
ветеранів "королеви спорту", які горять бажанням брати участь у
різноманітних змаганнях. Тож, можливо, у майбутньому ціла полтавська
команда братиме участь у найпрестижніших міжнародних змаганнях.
Ігор ЧЕРЧАТИЙ
|
